«Мамо, а татові добре на небі?», – запитала якось маленька Наталочка маму Оксану Куницьку, йдучи додому з дитсадка. «Так, адже ми молимося тут за нього», – відповіла тендітна згорьована жінка, змахуючи рукою сльози, які вкотре покотилися по щоках… Далі, овдовіла дружина та осиротіла дівчинка, йшли мовчки. Тепер лише вдвох прямували дорогою, що стала невимовно довгою після втрати чоловіка і батька Вадима Куницького, героя, який загинув 14 вересня 2022 року в бою з російськими окупантами в районі н. п. Сухий Ставок Херсонської області. Йому було лише 30 років.
Вадим Петрович народився 14 квітня 1992 року і виріс в селі Древині Волинської області у багатодітній сім’ї. Серед трьох синів він був найстаршим. Батько Вадима все життя працював у школі вчителем трудового навчання, і хлопець теж хотів стати вчителем. Тому після закінчення Іваничівсьої школи №2, він вступив до Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова. Здобувши вищу освіту, Вадим з 2013 до 2017 рр. працював учителем математики у школі №35 Святошинського району. У дворі школи була голуб’ятня, і чоловіку подобалося доглядати за птахами. Туди часто прибігали учні, щоб подивитися на голубів і поспілкуватися зі своїм вчителем. У цьому навчальному закладі він знайшов і свою голубку – майбутню дружину Оксану Куницьку, яка працювала вчителем біології. Згодом молоді люди одружилися, і у них народилася донечка Наталочка.
У вересні 2017 року Вадим почав працювати у спеціалізованій школі № 254 вчителем інформатики, а також здобув другу вищу освіту за спеціальністю «Освітні вимірювання» і отримав кваліфікацію керівника закладу із оцінювання якості освіти.
Дружина Оксана Куницька згадує: «Вадим був дуже різносторонньою особистістю: займався створенням виробів з дерева, писав вірші, деякі з них я перечитую до зараз. Також вишивав картини бісером, серед яких є ікони святих Ксенії, Наталії і Вадима».
Чоловік дуже любив кататися на велосипеді. І часто, зустрічаючи Вадима з роботи, дружина з донькою чекали його в парку, де він катав свою Наталочку на велосипеді на «супер швидкості». А коли тата не стало, дівчинка запитує маму: «А хто мене тепер буде катати на «супер швидкості?». І жінка намагається підібрати «правильні» слова, які б не ранили маленьке сердечко 6-річної дівчинки, яка вже більше ніколи не зможе обійняти і покататися разом зі своїм татом на велосипеді. Лише спогади будуть щеміти і зігрівати зранену дитячу душу.
На початку липня 2022 року сім’я Куницьких поїхала провідати батьків та братів Вадима на Волині. Мама чоловіка приготувала смачну вечерю і різні смаколики для дорогих дітей та онучки. У будинку лунав дитячий сміх, жартували дорослі і здавалося, що це щастя родинного затишку і тепла не зможе ніхто і ніщо затьмарити. Однак, біда не по лісу ходить, а по людях.
Через декілька днів Вадим був призваний на військову службу. І став бійцем 46-ї окремої аеромобільної бригади. Обійняв посаду стрільця-снайпера 1 аеромобільного взводу 8 аеромобільної роти 3 аеромобільного батальйону військової частини А4350.
Оксана згадує його останні слова, які він їй сказав, коли проводжала його з дому: «Я тобі лишаю нашу Наталку». У ту хвилину жінка й гадки не мала, що вона залишиться одна з донечкою. Спочатку Вадима забрали на навчання, і Оксана була більш-менш спокійною. Проте коли чоловік надіслав смс-повідомлення з проханням сфотографувати і надіслати сторінки його закордонного паспорта, жінка не знаходила собі місця. Адже зрозуміла, що його відправляють на навчання за кордон, а після такого роду навчань він поїде на передову. Згодом усе так і сталося. Вадим був упродовж 4-х тижнів на навчанні у Великій Британії, а при поверненні в Україну опинився на передовій. І навіть звідти йому вдалося написати листа до своїх учнів і колег спеціалізованої школи № 254, щоб привітати з новим навчальним роком 1-м вересня.
«Доброго дня! Ми з України! Шановні колеги, дозвольте мені щиро привітати вас з початком нового навчального року! Бажаю вам успіхів на педагогічній ниві, успіхів у всіх починаннях, добра і розумних учнів. Нехай ваш корабель пливе спокійно хвилями бурхливого моря шкільного життя. Нехай з вами завжди буде надія і віра. Надія на те, що цей рік буде успішним, і віра у щасливе і мирне майбутнє. Кожен тримає свій фронт. Я зі своєї сторони забезпечу мир і спокій. Обіцяю підтримувати вас і допомагати. Разом ми переможемо. Слава Україні!», – написав Вадим Куницький.
Вранці 3 вересня Вадим зателефонував дружині і повідомив, що декілька днів не буде виходити на зв'язок, але 4 вересня він знову подзвонив. Оксана неабияк зраділа. Вони поспілкувалися по відеозвязку, бо він дуже хотів побачити донечку. На думку дружини, напевно, він щось відчував недобре. Після завершення кожної розмови Вадим завжди казав: «Цілую і люблю!». Дружина навіть подумати ніколи не могла, що це будуть останні його «поцілунок» і слова кохання. З того часу він більше не виходив на зв'язок.
11 вересня телефон задзвонив, дружина швидко тремтячими руками нажала кнопку виклику, але дзвінок обірвався. Оксана набрала його сама, але ніхто не відповів. Жінка й дотепер не знає, чи це він телефонував, чи, можливо, хтось з його побратимів.
Через три дні, коли за вікном падав дощ, і небо плакало, у вікні, по якому стікали краплі води, виднілося відображення жінки, по щоках якої котилися такі самі великі краплі сліз. Оксана ніяк не могла заснути – чоловік декілька днів не виходив на зв'язок. Вона йому писала: «Вадим, можливо, ти промок? Можливо тобі холодно? Чи у тебе щось болить?». Але відповіді не було.
16 вересня стало роковим днем. Жінка дізналася, що Вадима більше немає. Вадим Куницький загинув 14 вересня 2022 року під час виконання бойового завдання в результаті артилерійського та мінометного обстрілу з боку противника. Приблизно у той час, коли вона писала йому повідомлення тієї злощасної дощової ночі.
Важко було повідомити донечці, що її тата більше немає. Оксана пригорнула Наталочку і сказала їй, що тато загинув. Проте дівчинка прошепотіла: «Він в лікарні. Його вилікують». Наступного ранку жінка знову обійняла дитину і повторила, що тато загинув. Після цих слів дівчинка 20 хвилин обіймала маму і мовчала. Жінка налякалася, подумала, що у неї відняло мову, а потім Наталя розплакалася. Перші місяці дівчинка запитувала, що може це не тато загинув, але тепер вона знає, що тато янгол, який її оберігає.
«У мене й зараз таке відчуття, що Вадим на війні і не виходить на зв'язок…Не можу назвати себе вдовою. Я дружина Вадима Куницького, який просто не поряд, а на небі», – зазначила Оксана Куницька.
Поховали Вадима у рідному селі на Волині. Провести загиблого бійця в останню дорогу зібралися сотні людей: представники влади, військовослужбовці, друзі, знайомі, колеги. Святошинська освітянська родина назвала його душею колективу, людиною, яка завжди всім і кожному допомагала, вчителем-професіоналом, який дуже любив своїх учнів і вчив їх бути справжніми патріотами своєї країни. «Для нас Вадим Петрович – Герой, який загинув, захищаючи нашу країну». Богдан Куницький тепло відгукнувся про брата: «Він був людиною щирою і неймовірно доброю. Для мене, як для брата, він був прикладом. Завжди вчив цінувати те, що маємо, був лише оптимістом. У нашій родині Вадим завжди показував, що немає цілей, яких не можна досягти, і доводив нам, що разом ми – сила. Показував усім, що всі проблеми можна вирішити швидко і легко. Любив, люблю і буду любити свого рідного брата».
2 грудня 2022 року розпорядженням Київського міського голови Володимира Кличка Куницький Вадим Петрович посмертно нагороджений медаллю «Честь. Слава. Держава» за мужність, патріотизм та високу громадянську позицію від громадян міста Києва.
Вічна пам'ять герою!
Катерина Дзюба
