Історія створення Київської міської організації Профспілки працівників освіти і науки України

Профспілки 70-х років уже минулого століття віддзеркалювали тенденції, що мало тогочасне суспільство. Соціально-класова структура тоді змінювалась у бік кількісного зростання інтелігенції. І якщо з цієї позиції проаналізувати склад української профспілкової організації, то на 60-мільйонне ядро робітничого класу припадало майже 30-мільйонне „оточення” працівників інтелектуальної сфери діяльності. А хто вони, власне? Окрім фахівців культурного фронту, це переважно багатотисячне учительство і науковці, тобто освітяни. Значна більшість їх, зрозуміло, зосереджена у столиці. Отже, відокремивши їх із Київської обласної галузевої профспілкової організації, у червні 1975 року було створено міський комітет профспілки працівників освіти, вищої школи та наукових установ м.Києва. На його установчому пленумі головою столичного загону освітян було обрано Євгенію Антонівну Твердохлєбову (1975-1988 рр.), педагога із вагомим досвідом громадсько-політичної роботи. Відтоді і веде свій лік Київська міська галузева профспілка працівників освіти і науки. На той час до складу міської організації входили профспілкові ланки шкіл, дошкільних і позашкільних установ, вищих та середніх навчальних закладів, підпорядкованих міністерству вищої освіти та наукові підрозділи Академії наук України.

Обличчям до людей
Твердохлєбова Євгенія Антонівна

Ось цей строкатий і чисельний загін, що налічував понад 50 тисяч спілчан, навіть за умов розміреного і соціально-передбачуваного періоду „розвинутого соціалізму” забезпечував міськкому профспілки численний фронт профспілкової роботи. Відомо, що „підряди” на окремі її види видавали партійні органи. Цей тип відносин був характерним і для освітянської профспілки. Протягом усієї часової відстані 70-80 років незмінним залишалося визначення ролі та завдань профспілки як школи управління, школи господарювання, школи комунізму—навіть за умови, якщо суб’єктом діяльності була теж школа, тільки звичайна, загальноосвітня. Парадоксом „радянської моделі” профспілок було те, що до складу профспілки входили як наймані працівники, так і роботодавці. А це не просто суперечить природі професійної спілки, а й відсуває на другий план соціальний захист працюючого. Недаремно на перше місце в профспілковій діяльності виходили державні функції, визначені тією ж партійною рукою. Так, за період, що минув після ІУ звітно-виборної конференції, на чисельних пленумах міського комітету профспілки розглядалися актуальні питання діяльності профспілкових організацій щодо виконання завдань, поставлених Комуністичною партією і Радянським урядом перед освітою, вищою школою і наукою. Якщо ставилося питання „про ефективність роботи ректоратів і студентських профкомів студентської поліклініки щодо покращання медичного обслуговування і оздоровлення студентів”, то у світлі вимог постанови ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР —„Про заходи щодо подальшого покращання народної охорони здоров’я.” Якщо йшлося про хід виконання планів соціально-економічного розвитку у закладах АН УРСР м.Києва, то у світлі рішень жовтневого (1985 р.) Пленуму ЦК КПРС. Завдання профорганізацій, закладів освіти, вищих навчальних закладів, установ і організацій АН УРСР теж розглядалися крізь призму рішень ХХУІІ з’їзду КРПС і ХХУІІ з’їзду Компартії України. Червоні знамена усіх рангів переходили від установи до установи, від навчального закладу до навчального закладу—за перемогу у соціалістичному змаганні, за виконання і перевиконання завдань чергової п’ятирічки.

І хто знає, може, саме ця ієрархічна підпорядкованість, „партійній надбудові”, яку ми нині сприймаємо у критичному ракурсі, допомогла освітянській профспілці під час чорнобильської катастрофи спрацювати чітко, злагоджено, організовано. Міський комітет профспілки перетворився у справді фронтовий штаб по організації вивезення й улаштування літнього відпочинку матерів з дітьми та школярів в умовах страшного радіаційного лиха. Протягом кількох діб Євгенія Антонівна і її колеги не залишали свого робочого кабінету, особисто простежуючи процес евакуації, хоч ми й досі уникаємо цього слова. На запитання до неї кореспондента газети „Освіта” про поточний момент вона дала оперативну, вичерпну інформацію, у якій усі крапки над „і” були розставлені у тактичній послідовності.

Саме такі критичні ситуації і перевіряють організацію на життєздатність і дієвість. І столична профспілка витримала це випробування з честю. Утім рутинна й копітка щоденна робота теж вимагала прицільної уваги. До того ж у „брежнєвський застій” кінця вісімдесятих дихнуло свіжим вітерцем. Хай ще не вистачало його для повного дихання, але ковток повітря давав надію. На зборах і конференціях знову ж у світлі рекомендацій ХІХ партійної конференції, що була однак провісником перебудови, люди намагалися з позицій критичного і самокритичного аналізу реально оцінити зроблене, гостро поставити питання, які вимагали негайної відповіді, визначити перспективи подальшого розвитку профспілки. Тим більше, що нові настанови Всесоюзного з’їзду працівників народної освіти вносили деякі зміни у стратегію розвитку галузі. Так, профспілкові первинки орієнтували на підвищення самостійності та відповідальності колективів навчальних закладів за якість навчання і виховання, розвиток передових форм навчання, зміцнення зв’язків вищої школи з виробництвом. З урахуванням перебудови народної освіти і у зв’язку з переходом на нові умови фінансування господарювання, установи і підприємства галузі переглядають практику організації соцзмагання.

Міський комітет профспілки прагне до перебудови стилю і методів роботи профспілкових організацій й обмеження паперотворчості, „починоманії”, „рапортизації”. Зменшується кількість та тривалість засідань. З метою скорочення кількості власних постанов, до половини планових питань, що розглядалися на його президіях і пленумах, міськком вносив у порядку контролю за ходом виконання раніше прийнятих документів. З роботи міськкому практично виключені випадки запитів звітно-інформаційних матеріалів з місць. Натомість здійснюються реальні кроки щодо передачі первинним організаціям повноважень, які б надавали можливість розвивати їх ініціативу й забезпечувати максимальну самостійність у вирішенні питань організації праці, побуту, відпочинку освітян. Таким чином, розвиток самодіяльності низових організацій, усунення дріб’язкової опіки зверху, надання постійної допомоги у реалізації наданих прав певною мірою сприяли поглибленню демократизації первинних профспілкових осередків.

Соціальній напруженості сприяє і зворотній бік реформи загальноосвітньої і вищої школи, коли у зв’язку з переходом на нові умови нормування й оплати праці, господарювання і фінансування, удосконаленням системи управління, вивільнювалася „зайва” кількість працюючих. У бюджетних організаціях вивільнення чисельності здійснювалося в процесі атестації кадрів за рішенням адміністрації, трудових колективів і громадських організацій. Звичайно ж, і тут були свої перекоси, зокрема там, де профспілкові комітети потурали адміністрації або виявляли елементарну некомпетентність. На вимогу міського комітету профспілки у разі виявлення випадків порушення принципів соціальної справедливості у сфері застосування законодавства про працю вживалися заходи щодо їх усунення. Винесено дисциплінарні стягнення низці керівників і головам профкомів закладів та організацій. Для надання правової допомоги працівникам галузі при міськкомі, райкомах, у більшості вузів було організовано громадські юридичні консультації, до штату міського комітету введено посаду правового інспектора. Добрим починанням став і створений міською профспілкою університет правових знань. Він, власне, був єдиним із 23-х народних університетів, де в якості слухачів підвищували рівень знань, а по суті зміцнювали свій ідейно-політичний гарт сім з половиною тисяч членів освітянської профспілки, в основному молодих працівників і студентів педучилищ і вузів. Саме через цю мережу профспілка впливала на моральне, ідейне та громадянське становлення свого молодіжного прошарку. Крім того в галузі було створено 9 студентських клубів, на базі яких діяли чисельні гуртки художньої самодіяльності. Деякі з них давно стали відомими творчими колективами, при тому, що змінилися і художні керівники, і склад виступаючих. Серед таких —народно-етнографічний ансамбль „Веснянка” Шевченкового університету; самодіяльний народний ансамбль „Червона калина”, де демонструють свою майстерність майбутні педагоги; самодіяльний театр, створений студентами-політехніками. Усього в галузі тоді працювало 370 гуртків художньої самодіяльності, 126 любительських об’єднань і клубів за інтересами. П’ятнадцять творчих колективів мали звання „народних”. І всіма ними опікувалася міська профспілка. Що ще могла запропонувати вона пересічному освітянину? Кожний третій міг розраховувати на організований відпочинок. Учительські діти мали мережу піонерських таборів, хоч вже намічалася тенденція до скорочення кількості ТПВ. Прагнучи до створення зразкових умов за місцем роботи, профспілка сприяла створенню кімнат відпочинку та емоційного розвантаження. Епізодично протягом п’ятиріччя педагог міг порадіти ордеру на квартиру. Здебільшого позитивно вирішувалося питання щодо виділення земельних соток, однак претендувати на матеріальну допомогу для облаштування ділянки спілчанин уже не міг. Ще одним дітищем профспілки був розвиток науково-технічної творчості працівників, винахідництва і раціоналізаторства. У 1988 році галузь навіть посіла перше місце у соцзмаганні з цього напрямку у м.Києві. Однак про стимулювати автора пропозиції скільки-небудь вагомо у матеріальному плані профспілка не мала можливості. Скромні преміювальні виплати подовгу затримувалися аж до морального старіння самого „винаходу”. Можна продовжувати перелік профспілкових турбот ще довго, адже у Статуті профспілок СРСР було передбачено 72 функції профспілкового комітету. Звісно, що повноцінно виконати їх нереально. Дедалі частіше озвучувалися пропозиції відмовитися від низки невластивих профспілці турбот. Скажімо, передати у ведення держави питання того ж винахідництва і раціоналізації, туристично-екскурсійного обслуговування, соціального страхування, відмовитися від безпосередньої організації і виробничо-масової роботи, пов’язаної з господарськими завданнями, а також від безлічі інших „намистинок”, нанизаних на векторну пряму безпосереднього призначення профспілки —соціально-економічного захисту прав та інтересів працюючих. А на подвір’ї нашого суспільного дому стала невизначеність 90-х років з усім накладом руйнівних і будівничих подій чергового перехідного етапу.

Міський комітет профспілки, і зокрема відділ правового і соціального захисту, всіляко допомагав „низовій законотворчості”, при цьому пропагуючи правову грамотність і юридичні знання. Створена при відділі громадська юридична консультація надавала сотні роз’яснень з питань оплати праці, трудового законодавства, законів про пенсійне забезпечення та державну допомогу сім’ям з дітьми. Незважаючи на гостроту ситуації, передстрайкову і страйкову готовність, не відкидалися і такі випробувані форми роботи з профактивом, як навчальні семінари – на них, до речі, і доводилася інформація про поточний момент, роз’яснювалися рішення комітету соціального захисту. Контролював міський комітет і стан забезпечення освітян житлом. Із двох з половиною тисяч учительських сімей, що перебували на черзі, протягом 1990-94 рр. 860 покращили свої житлові умови. І для цього були підстави: міськком профспілки клопотав перед міською держадміністрацією щодо виділення коштів для завершення будівництва кооперативу „Учитель-3” та „Дарниця-2”. Деякі сім’ї одержали і пільговий кредит. Деякою підтримкою матеріального достатку були й земельні ділянки, виділені освітянам за активної участі профспілки. Звичайно за умов трудового перевантаження педагогів та постійного перебування їх у стресі важко впливати на показники зниження захворюваності в галузі. Однак і тут були свої успіхи. Протягом 1990-94 рр. майже 150 тисяч освітян змогли відпочити й оздоровитися за пільговими путівками. Практично не було відмови у літньому оздоровленні учительських дітей. Уперше влітку 1994 р. держадміністрація виділила значну суму на дотацію студентським оздоровчим таборам. Отже, і молодь мала можливість між канікулярними приробітками поринути у стихію сонця, води і студентського дозвілля. А разом усе це не така вже мала кількість спілчан, яким профспілка серед 157680 своїх членів подарувала трохи свята і радості.

У системі освіти другої половини 90-х років передбачувані сюрпризи від законодавчої і виконавчої влади стали майже унормованим явищем. Вони були закодовані у серії чиновних циркулярів, які один за одним погіршували матеріальне і соціальне становище педагогів, що й призвело до відомих осінньо-зимових акцій протесту. Ще більше загострило ситуацію рішення Кабінету Міністрів про збільшення розмірів відшкодування населенням житлово-комунальних послуг. Це було черговою спробою перекласти на населення помилки уряду у здійсненні економічних реформ, реанімації виробництва, наповненні державного бюджету. Саме рішення було прийняте з грубими порушеннями Генеральної угоди з профспілками, які заперечували запровадження нових тарифів до моменту суттєвого зменшення заборгованості із заробітної плати і соціальних виплат.

Кабінет Міністрів, інші урядові структури тоді прийняли низку документів, які взагалі унеможливлювали надання конституційних гарантій щодо освіти. Це стосувалося, в першу чергу, сумнозвісної постанови КМУ та Нацбанку України № 1033, що обіцяло суттєве скорочення штатів у галузі; це серія наказів „рідного” міністерства про нормативи граничної наповнюваності класів, про затвердження тимчасових типових штатних нормативів у школах, про внесення змін до навчальних планів загальноосвітніх закладів, про збільшення співвідношення до 13 студентів на 1 викладача у вузах та інші документи. Усі вони підвищували до краю педагогічне навантаження за тієї мізерної платні, яку одержували освітяни, не на краще повертали навчальний процес, негативно впливали на усталені санітарно-гігієнічні норми, прийняті у навчальних закладах тощо. Враховуючи ситуацію, нарада керівників обласних галузевих комітетів і рад регіонів України в ЦК профспілки прийняла рішення про проведення 10 вересня 1996 р. Всеукраїнських профспілкових зборів, на яких освітяни мали обговорити соціально-економічну ситуацію у кожному колективі, визначити подальші дії щодо захисту своїх законних прав. У Києві наради профспілкового активу та профспілкові збори були проведені у всіх районах міста та вузах, підпорядкованих Міністерству освіти. Профспілкові організації установ освіти міста прийняли рішення: вимагати від Уряду і владних структур припинення антинародної політики, яка веде до повної руйнації освіти, визнати дії керівних осіб, зокрема керівництва міністерств освіти та фінансів, у сфері освіти як антиконституційні та протизаконні; вважати 10 вересня початком активних дій освітян Києва по захисту своїх соціально-економічних прав; вимагати від відповідних урядових структур погасити заборгованість із заробітної плати і стипендії. Чимало освітянських колективів прийняли рішення про недовіру керівництву Міносвіти.

Ці вимоги і лягли в основу мітингу освітян столиці, яким вони відзначили своє професійне свято. Традиційне уявлення про „витриманого вчителя” було перекреслене активними вимогами виступаючих. Вони були відображені на гаслах і транспарантах: „Коли будуть виконані обіцянки Президента?”, „Зарплату вихователя – депутату”, „Хто економить на освіті – платить долею поколінь”, „Збережіть освіту від руйнації, Україну – від занепаду”. Вони були сконденсовані і в резолюції мітингу: забезпечити відповідно до Конституції України та Закону „Про освіту” повне фінансування галузі; виконати Указ президента щодо своєчасної виплати заробітної плати, пенсій, стипендій, інших соціальних виплат; відмінити протизаконні постанови, спрямовані на погіршення умов праці і навчання, скорочення навчальних планів, збільшення наповнюваності класів та співвідношення викладач-студент, скорочення штатів, зменшення доплат. На письмові вимоги міськради профспілки до відповідних інстанцій провести належну експертизу згаданих „осінніх” наказів офіційні відповіді зводилися до виправдовування „генералів від освіти”. Прагнення і справедливі вимоги освітянської профспілки залишалися незадовільненими. Похмура осінь ставала зимою тривоги нашої. Ось її календарні етапи. У грудні 1996—лютому 1997 рр. у зв’язку із порушенням урядом конституційних гарантій, законодавства в галузі освіти, Генеральної угоди з профспілками освітяни столиці взяли найактивнішу участь у зборі підписів про недовіру Уряду. Зимовий марш профспілок продовжився у лютому 1998 року, коли київські педагоги продемонстрували свою дієву участь у Всеукраїнській акції протесту, що передбачала мітинги, маніфестації, пікетування. За рішенням міської профспілкової організації у зв’язку з невиконанням ст.57 Закону України „Про освіту” у грудні 1999 р. знову проводиться загальноміський мітинг працівників установ і закладів освіти.

Така активність освітян міста стала каталізатором уходження у трудовий конфлікт Всеукраїнської галузевої профспілки. Які ж успіхи мала протестна діяльність профспілки? Завдяки її рішучим діям було заблоковано законопроект, яким передбачалось „замороження” зарплати освітян. Стабілізовано її своєчасну виплату. Під тиском профспілки прийнято Закон „Про освіту” в новій редакції. Запрацював Закон „Про відпустки». Стабільно виділялися кошти на оздоровлення дітей працівників освіти. Узагалі міській профспілці навіть за фінансової скрути вдалося зберегти традиційну статистику з оздоровлення. Не дозволили освітяни заморозити і житлову програму. Тільки протягом 1997-1998 рр. педагогам було видано 100 ордерів на квартиру. Відбулося довгоочікуване підвищення доплат за класне керівництво, перевірку зошитів і письмових робіт. Відповідно до рішення Київради у всіх районах міста проведено преміювання працівників освіти у розмірі 5% планового фонду заробітної плати. Курс на створення у парламенті профспілкової депутатської фракції дозволив пожвавити соціально орієнтований законотворчий процес. Так, наприкінці 90-х було прийнято закони „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”, „Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”, „Про наукову і науково-технічну діяльність”. Останній забезпечував новий порядок призначення та перерахунку пенсій науковим і науково-педагогічним працівникам, виплату грошової допомоги при виході на пенсію та надбавки за стаж. Дещо поліпшилась і молодіжна політика держави. Київська міська асоціація профспілок у низці переговорів з можновладцями відстояла збереження розміру базової стипендії, забезпечення студентів пільговими проїзними квитками у метрополітені (50% вартості). Відновлено пільги на проїзд залізничним та автомобільним транспортом. Вкрай актуальним для студентів став наказ про граничні розміри плати за гуртожиток. Виділено кошти на фінансування молодіжних організацій, зокрема і на оздоровлення студентів. Але кожний досягнутий сьогодні успіх завтра треба було підтверджувати десятикратними зусиллями. Адже держава дедалі наполегливіше відмовлялася від функцій соціального захисту своїх громадян. Відповідно профспілка брала їх на себе. І домінантним напрямком у роботі міської профспілкової організації поряд з акціями протесту залишаються методи співробітництва, передусім регіональні і галузеві угоди, зокрема, угода між Головним управлінням освіти м.Києва та міськрадою профспілки, що здійснюватимуться шляхом укладання колективних договорів. Найважливішими позиціями цих керівних документів залишаються виплата заробітної плати без порушення строків і закладення у кошториси установ і закладів освіти витрат на преміювання не менше 5% планового фонду зарплати, надання фінансової допомоги на оздоровлення дітей працівників галузі. Вперше у Регіональній угоді певна увага приділена студентам, для яких на рівні міськдержадміністрації розробляється „технологія” низки транспортних пільг. Заплановано також фінансове забезпечення оздоровлення 8 тис.студентів у місцевих санаторіях-профілакторіях.

Галузь освіти вже безпосередньо зіткнулась із явищем масового звільнення частини працівників. Результатом запровадження нових типових штатів стало скорочення 4,5 тис. ставок. Цю цифру реально поповнювала реалізація на місцях відомих постанов Кабміну №1033 від 3 серпня 1996 р. та № 90 від 30 січня 1997 р. щодо ефективності витрачання бюджетних коштів. Вимагало принципової оцінки та вжиття уперджувальних заходів таке негативне явище, як безробіття, зокрема у формі вимушених відпусток без збереження заробітної плати. Якщо протягом навчального року ця проблема перманентно виникала то в одному, то в іншому регіоні, то в канікулярний період вона набувала масового характеру. Хоча столична освітянська галузь не передбачала якогось кардинального штатного ущільнення. І тут приваблювала позиція Головного управління освіти м.Києва, яке орієнтувало на збереження ядра педагогічних кадрів у місті. Завдання ж профспілки стежити: якщо скорочення і відбуваються, то тільки за наявності об’єктивних причин і ретельного дотримання законодавства. Адміністрація і профспілкові комітети мають дбати, аби звільнені за скороченням штатів були належним чином працевлаштовані. І ці позиції необхідно закласти в галузеву угоду, колективні договори.

Так, підписана у травні 1997 р. угода між столичними міською радою профспілки працівників освіти і науки та Головним управлінням освіти зобов’язувала керівників закладів освіти інформувати профспілкові комітети про скорочення чисельності і штату, зміну форм власності, ліквідацію установи не пізніше як за три місяці. Це давало можливість і час проаналізувати ситуацію і, що не виключено, виправити її. Принаймні при вивільненні працівника адміністрація мусить вжити всіх заходів щодо забезпечення його зайнятості і працевлаштування.

Таким чином, кожний пункт Угоди ставав „гвинтиком” робочого механізму, через який працювали усі приводи соціального захисту освітян. І це давало надію: якщо вимогам цієї „внутрішньогалузевої Конституції” підкорятимуться усі причетні до освіти відповідальні особи, то, мабуть, такі важелі соціального протесту, як пікети, демонстрації, маніфестації залишаться невикористаним резервом. Це і спрямувало соціальний захист працюючих у цивілізовані форми соціального партнерства. Невпинно зростав відсоток закладів освіти, де укладалися колективні договори. У 2000 році їх розробили у 15 вищих навчальних закладах м.Києва. Відповідно кількість укладених колдоговорів у школах і дитячих дошкільних установах становила 89,9 і 70,6 відсотків. Причому у творенні цих документів співробітництва спостерігався дедалі відчутніший відхід від вимушено-трафаретних зразків, навпаки привносилися елементи творчості і неабиякої правової обізнаності. До використання ще однієї цивілізованої форми пошуків соціальної справедливості підштовхнула міська профспілка своїх спілчан. Це були чисельні судові позови, з якими освітяни зверталися у відповідні інстанції з наміром отримати виплати, передбачені ст.57 Закону України „Про освіту”, але „заморожені” державою. Правовий інспектор міськради профспілки В.М.Карасєвський провів масові консультації щодо правильного оформлення документів і особисто від профспілкової сторони був присутнім на судових процесах. І хоч більшість із них не закінчилися виплатою реальних грошей, вони так чи інакше наближали час реанімації закону, який волею держави перебував під сукном, а освітяни одержували позашкільні уроки боротьби за свої права.

Вчилися освітяни. Набували досвіду роботи у нових умовах профспілки. Як багаточисельна соціальна структура, вони вже давно потребували цілісного і єдиного закону, який би визначав її функціонування. Нарешті через сім років „блукання” по коридорах парламенту Президентом України було підписано Закон України „Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”. Вперше у ньому було визначено статус та порядок їх легалізації. Конференція Київської міської ради Профспілки, присвячена питанню легалізації столичної галузевої профспілкової організації освітян, прийняла постанову про затвердження Положення про профспілку працівників освіти і науки м.Києва, про підтвердження членства профспілки працівників освіти і науки м.Києва в профспілці працівників освіти і науки України; про делегування пленуму ЦК профспілки працівників освіти і науки України повноважень щодо висування вимог по захисту прав та інтересів працівників освіти до владних структур. Легалізувавшись згідно із законом про профспілки у самодостатню і повноважну організацію, столична профспілка зберегла не тільки свій громадський статус, а й єдність профспілкових рядів столичного загону, що був і залишається у профспілковому русі освітян України. Це дало змогу займати ведучі позиції в організації і проведенні Всеукраїнської акції протесту галузі, що пройшла під гаслом „Освіті ХХІ століття – державні пріоритети, а освітянам —гідну зарплату і надійний захист”, впливати на хід вирішення трудового спору між профспілкою працівників освіти і науки України та урядовими структурами держави. Нехтування розпорядженням Президента України „Про додаткові заходи щодо забезпечення організованого закінчення 1999/2000 навчального року” та Меморандуму Кабінету Міністрів і ЦК галузевої профспілки знову двічі привело освітян столиці на пікетування Верховної Ради з вимогою забезпечити гідне життя педагога. І хай ще не вдалося досягти стовідсоткового виконання вимог, активна позиція освітян, підтримана і керована столичною профспілкою, уже змушує можновладців шукати можливості для виконання законів у власній державі.

Шквал судових процесів з приводу невиконання ст.57 Закону „Про освіту” було загальмовано на державному рівні відповідними закладинами у держбюджеті. І хоч заборгованість в Україні із виплат зарплати освітянам становить майже 110 млн.грн., „освітянське питання” у столиці традиційно пом’якшене своєчасною виплатою учительської зарплати. Більше того, столична держадміністрація зобов’язується скоригувати його новими позитивними позиціями – збільшити посадові оклади директорів шкіл і учителів. Крім того, педпрацівники мають одержати два оклади на оздоровлення і за сумлінну працю.

Закладено в міськбюджеті і 5- відсотковий преміювальний фонд. Отже, в новому році нового тисячоліття бюджет київського педагога дещо зміцниться. І в цьому є чимала заслуга столичної профспілкової організації, для якої вивірене гасло „В єдності —наша сила” є сутністю її діяльності. Воно відображене і в назві друкованого видання Профспілки працівників освіти і науки м.Києва – інформаційному віснику „Єдність”, який виходить щомісяця з листопада 1996 року. У полі інформаційного забезпечення, де присутні і профспілкове навчання, і традиційні семінари, і виїзні консультаційні зустрічі в закладах освіти, газета займає окрему нішу. Адже, крім інформативного і навчального навантаження, вона слугує додатковою трибуною, додатковим рупором профспілкової тематики, що відображена у постійних рубриках: „Соціальне партнерство”, „Сила права чи право сили”, „Із залу суду”, „Поясніть, будь ласка”, „Профспілковий лідер”, „Інструмент взаємних зобов’язань”, „Відпочинок – справа серйозна” тощо. У рубриці „Дискусійна зала” читачі-спілчани можуть висловлювати спірні і неординарні думки, мотивуючи своє бачення проблеми. Такими були спільні обговорення з питань взаємин профспілок і держави, місця і ролі профспілок у суспільстві, мотивації членства у профспілці, менталітету наших спілчан. Погодьмося: такі публічні розмови спонукають оцінювати власне „я” у профспілковому русі, і якщо не приносять негайного результату, то виховують на ближчу перспективу більш свідомих і обізнаних членів профспілки. Важко переоцінити той навчальний, консультативний та практичний потенціал, що створюється зусиллями завідувача відділу правового і соціального захисту О.В.Смирнова у кожному номері вісника. Та найдорожчим скарбом будь-якого видання є спілкування з читачем, для якого сторінки „Єдності” завжди відкриті в очікуванні нових ідей, передового досвіду, консультативної критики. І коли ми говоримо „В єдності – наша сила”, то маємо на увазі і свою профспілкову газету. Вступивши у відлік нового тисячоліття, столична профспілкова організація пройшла шлях, характерний для профспілкового руху в Україні, означеного „роздержавленням” своїх функцій, політичним нейтралітетом, удосконаленням організаційної структури, домінуванням захисних чинників, серед яких визнавався й опозиційний тиск на владні структури, і ще більшою мірою—ділове партнерство через угоди і колективні договори. Зберігши себе як самодостатню організацію, столична освітянська профспілка зберегла свої ряди. Сьогодні вона налічує 1078 первинних профспілкових ланок загальною чисельністю 168385 членів профспілки. Було збережено і профспілкові кадри. У зв’язку з проведенням адміністративно-територіальної реформи замість раніше існуючих 14 районних профспілкових організацій було утворено 10. Відповідно до постанови бюро Ради профспілки виборні керівники Дарницької і Радянської райрад були зараховані до апарату ради профспілки, а Жовтневої та Старокиївської райрад— за рішенням профспілкових конференцій Дарницького і Солом’янського районів— обрані заступниками голів райрад означених районів. При формуванні складу бюро та ревізійних комісій профорганізацій об’єднаних районів введено представників від установ освіти, що приєдналися. Виконуючи власні постанови, Рада Профспілки більше уваги приділяла роботі з резервом профспілкових кадрів. Питання про це розглядалось на засіданні бюро Ради. Було поновлено списки резерву, передбачено включення до штату районних рад профспілки посади заступника голови. Проводилися заняття у створеній школі профспілкового резерву. Власне одним із джерел підготовки і виховання „дорослих” профспілкових кадрів може слугувати і Студентська профспілкова асоціація м.Києва. Створена у 1999 р. на межі тисячоліть для більш цілеспрямованої роботи з соціально-економічного захисту студентів, СПА м.Києва об’єднує не тільки профспілкові комітети студентів вузів „міносвітівського” підпорядкування, а й вузів інших галузевих профспілок, що збільшує потенціальні можливості студентства. Очолює асоціацію з моменту її утворення визнаний і авторитетний лідер Олександр Яцунь, старший викладач Національного університету харчових технологій, кандидат економічних наук, заслужений працівник освіти України. Паралельно з цією роботою Олександр Михайлович обіймає виборну посаду заступника голови Профспілки працівників освіти і науки м.Києва і вже таким особистим представництвом уособлює спільні соціальні і громадські прагнення педагогів і студентства.

„Студент не має права залишатися на узбіччі свого майбутнього” – це головний орієнтир в роботі асоціації. А отже вона покликана здійснювати соціальний захист студентів, координувати дії профспілкових студентських організацій, захищати законні права та інтереси студентів в органах влади, задовольняти їхні потреби у сфері побуту, відпочинку, оздоровлення, реалізації творчого потенціалу. Для цього СПА співпрацює із багатьма державними і громадськими структурами, передусім з Київською міськдержадміністрацією. У 2001 р. було укладено угоду про співробітництво між СПА м.Києва і КМДА. Треба віддати належне: міський голова О.О.Омельченко підтримує ініціативи, спрямовані на соціальний захист студентів, облаштування гуртожитків, реалізацію соціальних програм.

Зокрема, 100 тисяч пільгових квитків на проїзд усіма видами транспорту – вагомий дарунок міської влади, завдяки якому чи не кожен потребуючий цього студент столиці щомісяця отримує пільгові проїзні, сплачуючи лише половину їх вартості. Передбачаються кошти і на оздоровлення. Щороку СПА може запропонувати путівки тисячі студентам. У робочому діалозі перебуває асоціація з Головним управлінням у справах сім’ї та молоді, Комітетом молодіжних та дитячих громадських організацій м.Києва, Київським молодіжним центром праці, Радою ректорів Київського вузівського центру, багатьма іншими громадськими, державними та недержавними структурами.Зрозуміло, що сьогодні найбільше потерпають студенти-сироти. Згідно із домовленістю з Київським міським головою цим категоріям надаються єдині квитки, що дають змогу не тільки безкоштовно користуватися усіма видами транспорту Києва, а й відвідувати музеї, театри, виставки, спортивні заклади. Підтримує асоціація і молодих матерів, студентські сім’ї, які мають дітей. Щороку вони отримують новорічні подарунки, путівки на оздоровлення, матеріальну допомогу. А всі проблеми, що виникають у молодих матерів-студенток, можна обговорити у жіночій раді „Берегиня”, створеній при СПА, яку очолює студентка КНУ ім..Т.Шевченка Ірина Медянська.Опікується асоціація молодіжними турнірами та змаганнями, а конкурс наукових робіт „Студентська наукова творчість – Україні” давно став традиційним. Заснований п’ять років тому турнір з баскетболу на Кубок СПА сягнув такої популярності, що у ньому беруть участь усі ВНЗ ІІІ-ІУ рівнів акредитації.До вподоби студентам і конкурси краси, на яких обирають не тільки „міс вузу, а й студентську красуню України.За п’ять років свого існування Студентська профспілкова асоціація м.Києва зробила багато значимих справ, увійшовши в довір’я і життя кожного студента. Однак і планів завжди чимало. Насамперед треба дбати, аби студент мав усі умови для здобуття ґрунтовної освіти, а в позалекційний час мав нагоду підробити.Слід укладати якомога більше міжнародних угод, що надають можливість стажуватись і працювати у канікулярний період за кордоном. Тим більше, що в СПА вже набуто досвід участі у міжнародних молодіжних проектах, закладено основи співробітництва з грузинськими, російськими та іншими спорідненими студентськими організаціями.Гострою є проблема гуртожитків для студентів київських вузів. Так, лише НТУУ „КПІ” потребує двох новобудов.Необхідно подвоїти кількість оздоровлених студентів, адже невтішна статистика свідчить: на обліку в столичній студентській поліклініці перебуває до 20 тис. осіб із хронічними захворюваннями.

Сподівається асоціація на підтримку міської влади у реалізації ще одного проекту – відкритті у столиці студентського палацу, де б могли продемонструвати свої таланти творчі студентські гуртки, ансамблі, солісти.Однак найактуальнішими у СПА є перспективи, спрямовані на соціальну адаптацію студентської молоді. Адже, незважаючи на підвищення стипендій, студентство усе ж залишається за межею бідності. І попри слушні останні законопроекти, молодим фахівцям перше робоче місце не гарантується.Саме тому Студентська профспілкова асоціація бере активну участь у всіх заходах, де обговорюється молодіжна політика, у тому числі і в парламентських слуханнях у Верховній Раді України, і у Міжнародній конференції профспілок європейських столиць, що відбулася у Москві під девізом „Молодь. Погляд у майбутнє: освіта, зайнятість, соціальний захист”. Згуртовані СПА, студенти київських вузів неодноразово стояли у пікетах біля Верховної Ради та Кабінету Міністрів з вимогами збільшення стипендії та поліпшення соціальних умов навчання та становлення молодих фахівців. Не раз у маніфестації освітян вливалися молодіжні колони, вимагаючи гідного фінансування галузі. Нагальна потреба реформування системи заробітної плати була і є об’єктивною необхідністю. Саме це питання залишається найболючішім і в стартовому періоді нового тисячоліття. Принаймні невирішений трудовий конфлікт між галузевою профспілкою і Урядом перейшов у ХХІ століття. В порядку денному позачергового пленуму ЦК ?