У цьому році відзначається 70-та річниця звільнення столиці України – міста-героя Києва – від фашистських загарбників.
Не змогла залишитися осторонь цієї події і учитель вищої категорії, вчитель-методист російської мови та літератури, Заслужений учитель України та керівник музею «Пам’ять» школи № 26 Солом’янського району Тамара Михайлівна Левченко. Уцьому музеї існує традиція – нагадувати людям про те, якою ціною здобута наша перемога і завойована свобода.
Адже як зазначає Тамара Левченко: «Людина починається тоді, коли усвідомлює, що робили інші. Історія – це повернення до того, що було, розуміння і переосмислення подій тих років».
До річниці звільнення столиці вона підготувала п’єсу «Ти – киянин?», до написання якої її спонукали слова великого генія українського народу – Тараса Шевченка:
А як ми бились, умирали,
За що ми голови складали
В оці могили? Будеш жить,
То, може, й знатимеш, небоже,
Бо слава здорово кричить
За наші голови...
У п’єсі піднімаються питання, які були, є і будуть актуальними для багатьох поколінь. Кожного року 6 листопада люди покладають квіти до Вічного вогню. Але чи багато з них можуть розповісти хоч про одну сторінку з історії столиці України? Чи є у них повага до своєї землі? Колись киянином називали ту людину, яка володіла рідною мовою, була високоосвіченою і знала історію свого рідного краю. А зараз? Чи знаємо ми історію свого міста, окрім загальних фраз. Адже більшість і не задумується над тим, що кожен киянин «ходить по чиємусь серцю».
П’єса починається зі слів учня: «Ну і день сьогодні. Скільки уроків задали, а у мене ввечері футбол. Вчителька таку незрозумілу тему запропонувала, що не знаю про що писати. «Ти – киянин?» Звичайно киянин, я ж тут народився». Мама хлопчика, аби йому допомогти, сказала, щоб писав, що він проживає у квартирі, скоро буде прописка… Але невже це справжнє «обличчя киянина»?
У п’єсі розповідається про безстрашну дівчину Тетяну Маркус, підпільна кличка якої була Тетяна Маркусідзе, активну учасницю винищувальної підривної організації. Коли в Київ увійшли німці, Таня підготувала ворогу «зустріч» – кинула в колону ворогів, що крокували Хрещатиком, букет iз гранатою з третього поверху поштамту. Двоє німців загинуло, ще кількох було поранено. Щоб проникнути у лігво ворогів, вродливій чорнявій дівчині вигадали легенду ніби вона грузинка, донька розстріляного більшовиками князя Маркусідзе, тож її без проблем узяли працювати в німецьку їдальню. Там не один офіцер залицявся до симпатичної «грузинки», її запрошували на побачення і неодноразово зізнавалися у коханні: «Ich liebe dich». Вона погоджувалася і приводила ворогів туди, де на них уже чекали підпільники. А ще одного разу вона підсипала отруту в їжу тим солдатам і офіцерам, які мали їхати на фронт, але довгий час залишалася поза підозрою. Її останньою жертвою став зрадник, агент гестапо Миронович. За ним підпільники полювали давно, але той постійно перебував під ретельною охороною. Лави підпільної групи на той час суттєво поріділи – загинули Жорж Левицький, керівник диверсійної групи Володимир Кудряшов, – тож завдання доручили Тані. Їй це вдалося – Миронович запросив дівчину в гості, де вона й убила його двома пострілами в голову. Через деякий час 22 серпня 1942 року німці затримали Тетяну. Над нею жорстоко знущалися упродовж п’яти місяців, вимагаючи видати інших підпільників! Щодня! Бо вважали, що вона не заслуговує на легку смерть: до тіла прикладали розпечене залізо, безжально били, але вона мовчала. Таню розстріляли 29 січня 1943-го року. Труп замордованої підпільниці кинули в Бабин Яр, саме там тепер їй встановлено пам’ятник.
Автор не оминула в п’єсі і долю поетеси Олени Теліги, яка в окупованому Києві на сторінках «Українського Слова» та «Літаврів» знайомила читачів з творчістю поетів і письменників, які нещодавно замовчувалися в Україні, оскільки були репресовані або розстріляні. 21 лютого 1942 р. в Бабиному Яру Олену Телігу разом з іншими діячами ОУН розстріляли фашисти.
І в павутинні перехресних барв,
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання.
Олена Теліга
Трепетною сторінкою тих років стали і малолітні в’язні концтаборів, яких привозили до спецбудинку №13. У концтаборах на руках дівчаток ставили тавро з п’яти літер, а хлопців – із шести. Одна із медсестер писала: «До нас привезли малолітніх в’язнів. Вони були виснажені, безсилі, худі як смерть. Я три роки на війні, не раз смерті в очі дивилася, але такого ще не бачила». Медперсонал стримувався, щоб не розридатися, коли сині тремтячі губки дитини, привезеної із табору Освенціума, промовляли: «Тітонько, мені зовсім не боляче. Чого мама весь час плаче?». І з цими словами помирали на руках медсестер.
7 листопада 1943 року кияни зібралися на перший свій мітинг біля пам’ятника Тарасу Шевченку. В очах – сльози радості, а навколо чути: «Ми дожили до цього дня! Наш народ – безсмертний!».
Нинішньому поколінню важко переосмислювати події тих років, але пам’ять про них має вічно жити у наших серцях, які б’ються в такт серцю столиці, бо пам’ять – безсмертна.
Катерина Покляцька
