Протягом останніх років неодноразово обговорювалися питання, пов’язані з проблемами освітян і науковців нашої держави. Акцентувалася увага на низькому рівні заробітних плат, недостатньому забезпеченні житлом, примарних можливостях для його реального придбання, відсутності сучасної матеріально-технічної бази, незатребуваності промисловістю нових інноваційних розробок і самих випускників вищих навчальних закладів тощо. Внаслідок чого найбільш освічені випускники українських шкіл і вищих навчальних закладів, кращі молоді спеціалісти і вчені шукають щастя за межами своєї Батьківщини. А вітчизняні освіта й наука поки що зберігають певний рівень лише завдяки окремим ентузіастам і людям старшого покоління.
Так, наприклад, у деяких відділах всесвітньо відомого Інституту електрозварювання ім. Є.О. Патона Національної академії наук України, середній вік співробітників наближається до 55-60 років. При цьому на фоні загального зменшення кількості працівників різко скоротилася доля кандидатів і докторів наук. У більшості відділів працюють один-два кандидати наук віком не менше 45 років і один-два доктори наук, вік яких часто перевищує 75-80 років.
І ось нарешті наприкінці 21-го року незалежності України вирішили розв’язати цю проблему, правда, на жаль, за принципом: менше вчених – менше проблем. У Міністерстві юстиції України 2 листопада 2012 р. за №185/22163 зареєстровано Наказ Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України №1112 від 17 жовтня 2012 р. «Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук». В ньому, зокрема, затверджено нові вимоги щодо опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук. Тепер, згідно нових вимог, за темою дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук необхідна наявність не менше п’яти (до цього було трьох) публікацій у наукових (зокрема електронних) фахових виданнях України, з яких не менше однієї статті у виданнях іноземних держав або у виданнях України, які включені до міжнародних наукометричних баз (до цього такої вимоги не було взагалі). А на здобуття наукового ступеня доктора наук необхідна наявність не менше 20 публікацій у наукових (зокрема електронних) фахових виданнях України та інших держав, з яких не менше чотирьох публікацій у виданнях іноземних держав або у виданнях України, які включені до міжнародних наукометричних баз (до цього такої вимоги не було взагалі).
Що ж, на перший погляд наміри нібито благородні – підняти рівень вітчизняної науки. Але чи правильні шляхи вибрані для вирішення цього завдання і який результат буде отримано? Над цими питаннями очевидно ніхто не задумувався. І такі зміни стали громом серед ясного неба для більшості молодих науковців та відомих вчених України. Так, Президент Академії наук України Борис Патон навіть звернувся з проханням до Міністра освіти і науки, молоді та спорту України Дмитра Табачника про відстрочення хоча б до вересня поточного року термінів, коли нові вимоги набудуть чинності. Адже велика кількість науковців підготувала дисертаційні роботи, які тепер не прийматимуться до захисту, оскільки не відповідають цим вимогам. Хоча це прохання задовольнили, але проблему в цілому все одно не вирішили. Також 29 листопада 2012 року на сайті Освіта.ua було подано інформацію про те, як Рада молодих вчених провідних наукових центрів України звернулася з відкритим листом до міністра освіти та голови Департаменту атестації кадрів, опублікованому в мережі Ukrainian Scientists Worldwide, в якому вимагала спростити процедуру захисту дисертацій та припинити погіршення якості дисертаційних робіт. "Протягом більш як 20 років українські уряди декларують підтримку розвитку науки в Україні. На жаль, далі декларацій справа не йде. У цьому дусі діє і профільне міністерство, обіцяючи докласти зусиль для подолання всіх перепон до повернення української науки у світові лідери, але на ділі створює все нові й нові перешкоди для здобувачів", - йдеться у зверненні науковців.
Що ж стосується суті запропонованих змін, то по-перше, за останні роки значно підвищилися вимоги до публікацій у фахових виданнях. Нині, щоб опублікувати статтю в солідному виданні, необхідно багато попрацювати, отримати важливі результати, послідовно їх викласти, обґрунтувати, вказати їх наукове значення, практичне застосування і зробити відповідні висновки. Тому науковці, які самостійно пройшли цей шлях, прекрасно розуміють, що для молодих випускників вузів протягом трьох років навчання в аспірантурі не просто було мати навіть три публікації у фахових виданнях України. Звичайно, що від збільшення їх кількості до п’яти здобувачі наукового ступеня кандидата наук не будуть у захваті. Адже в наших російських колег для захисту докторської дисертації, згідно з вимогами ВАК, має бути не менше 7 публікацій, а для майбутніх кандидатів наук – не менше трьох. При цьому кількість таких фахових видань у них значно більша, ніж в Україні.
Якщо ж говорити про систему отримання наукових ступенів за кордоном, то вона абсолютно інша. Суттєві відмінності полягають у тому, що на Заході аналогу нашого Департаменту атестації кадрів не існує, бо там функціонує принцип автономності університетів – навчальний заклад сам відповідає за якість диплому, який він видає, й держава в це не втручається. Там існує лише ступінь PhD, який присуджують за результатами виконаних дослідницьких проектів.
По-друге, на сьогоднішній день немає чіткого тлумачення, про які конкретні видання яких іноземних держав по кожній спеціальності йде мова, а також які видання України включені і до яких саме міжнародних наукометричних баз відповідно до кожної спеціальності. Та й який у цьому сенс? Адже відсутність вимог щодо публікацій вчених Південної Кореї або Китаю у виданнях ще більш розвинутої Японії не завадило цим країнам вийти на лідируючі позиції у світі в багатьох сферах науки та техніки.
Наказ викликав жваву дискусію серед фахівців різних галузей знань. Так, наприклад, Ірина Володимирівна Гукалова, доктор географічних наук, провідний науковий співробітник Інституту географії НАН України, вважає: «У наказі залишається відкритим питання, які саме міжнародні наукометричні бази даних визнаються при поданні робіт до захисту як окремими спеціалізованими радами, так і самим МОНмолодьспорту. Гарна ідея підштовхнути науковців готувати якісні публікації у міжнародних рейтингових наукових журналах, задуматися над просуванням (а можливо і комерціалізацією) власних інтелектуальних ідей і результатів за межами України, а редакціям вітчизняних наукових журналів – поквапитися про пошук шляхів потрапити у ту чи іншу наукометричну базу, загальмувала на самому початку. Адже стаття у будь-якому іноземному виданні зі спеціальності прирівнюється до статті в українському виданні, що входить до наукометричних баз». Ірина Гукалова також зазначила, що кожна зміна, особливо, якщо вона стосується людей, багато років життя яких віддано формуванню інтелектуального потенціалу нації, повинна бути підкріплена кваліфікованим роз’ясненням і базуватися на чітких, а не розмитих правилах гри. Інакше – для чого потрібні такі зміни?
Не залишився осторонь цієї проблеми і старший науковий співробітник, кандидат історичних наук, доцент кафедри соціальних комунікацій Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, Іван Михайлович Забіяка:
– Мені важко сказати, чим керувалися ті, хто давав ідею таких нововведень. Як би там не було, але це ніскільки не додасть користі українській науці. В науку прийдуть ті, хто прийшов і в політику: в кого багато грошей. І займатися вони цією нелегкою справою не будуть. Зможуть, правда, захиститися, купивши статті, дисертації, але від цього для науки ніякої користі не буде. Статистика буде, а науки – ні. Ви подивіться, скільки державних службовців при наукових ступенях, званнях. А де їхні персональні публікації, скільки їх? Як почала занепадати українська наука із середини 90-х років минулого століття, так і продовжує по сьогоднішній день. Хоча, знову ж таки, статистика покращилася. Це, по-перше. По-друге. Мало того, що сьогодні наука – особиста справа кожного, хто хоче нею займатися, але це ще й дуже дороге задоволення: публікація статей – за гроші, участь у конференції – за гроші, публікація доповідей, тез – за гроші (правда, доктори наук не платять. Вважаю, що цим самим дискредитується кандидатський корпус). За умови, що дисертант навчається на бюджетні кошти, все одно дисертація в цілому обходиться дуже дорого. А тепер іще й публікації за кордоном. Це, знаєте, схоже на те, як роздягнутого викинути в полі на морозі, чи того, хто погано вміє плавати, – серед моря: можливо й дістанеться оселі чи берега. Талановитій молоді з простого народу перспективи дуже й дуже мало в сучасній науці.
По-третє, мені здається, що треба було б дати можливість здобувачам захищатися, поступово змінюючи умови, протягом певного періоду скажімо: зробити спочатку для кандидата із закордонною статтею – обов’язкових 3 публікації, а без закордонної – 5. При цьому до зарубіжних відносити публікації у будь-яких країнах Європи, Азії, Америки,.. в залежності від наукових пріоритетів.
Також Іван Забіяка зауважив, що Департамент атестації кадрів при МОНмолодьспорту України повинен взяти на себе відповідальність за створення реальних умов для наукових публікацій наших вчених за кордоном, а не перекладати ці проблеми на здобувачів. При нинішньому підході до науки молодим ученим буде вигідніше поїхати за кордон, надрукувати там декілька публікацій і отримати науковий ступінь. «На жаль, чим більше Україна рухається в бік незалежності, тим більше відбувається залежність українців від радянських бюрократичних принципів. І поки що перспективи не видно...», – підсумував Іван Михайлович.
Кожна освічена людина прекрасно усвідомлює, що затвердження цих нових вимог ускладнить процес підготовки дисертаційних робіт. Багато розумних спеціалістів просто не захочуть витрачати час на подолання цих перешкод в Україні або шукатимуть можливостей отримати науковий ступінь за кордоном, де для захисту дисертацій створені сприятливіші умови. Тому Україну чекає нова хвиля еміграції кращих науковців.
Але саме такого результату очевидно й очікували, приймаючи ці нововведення. Ланцюжок логічно замикається. Адже якщо найбільш кваліфіковані спеціалісти України виїжджатимуть працювати за кордон, то навіщо фінансувати українські вищі навчальні заклади, які їх готуватимуть. Але ж до ВНЗ вступають кращі випускники шкіл, гімназій, ліцеїв і т. д. Тому відпадає необхідність турбуватися про вчителів і виділяти їм додаткові кошти навіть на мізерні надбавки, створювати сучасну матеріально-технічну базу, будувати для них соціальне житло і т. п.
Чимало молодих вчених розділяють такі погляди, оскільки ці зміни стосуватимуться їх безпосередньо. Звичайно, дехто може сказати, що до них це немає ніякого відношення, але хто ж тоді навчатиме наших дітей та онуків, коли кращі з кращих виїдуть за кордон, а наша нація продовжуватиме деградувати. І розмови про економічний розвиток, добробут та стабільність залишатимуться лише черговими примарними обіцянками.
Катерина Покляцька
